Василько князь теребовлянський читати

Василько князь теребовлянський читати

Упоминания

А спокойствие на Руси так и не восстановилось. Великий князь лавировал, силясь усидеть на престоле, но при этом отчаянно хитрил, старался разыграть какие-то корыстные комбинации. Подрастали дети его умерших братьев Борис Вячеславович, Давид Игоревич. За ними должны были подтянуться дети отравленного Ростислава — Рюрик, Володарь и Василько. Как-то пристраивать их, наделять городами Изяслав не стал. Правило уже выработали: если отцы не сидели на киевском престоле, сыновья превращаются в изгоев. Это правило распространили на всех сирот. Но они были юными, горячими, обидчивыми. В их лице созревали бунтовщики и оппозиционеры.

Простодушный вояка Василько ничего не подозревал, возвращался со съезда довольный — за ним, бывшим изгоем, закрепили его удел. На радостях замыслил еще разок побить поляков, прибрать у них пару областей. Уже послал своих людей договариваться с половцами. Но Василька зазвали в гости к великому князю, а в Киеве схватили, и подручные Давыда Игоревича выкололи несчастному глаза. Отвезли на Волынь и бросили в темницу. Такого на Руси еще не бывало. Схлестнуться и решить споры битвой — это было понятно, воспринималось как «суд Божий». Почти то же самое, как судный поединок, но сходились не два бойца, а князья со своими полками. Но хладнокровная и подлая расправа выглядела для русских дикой и омерзительной.

Мономах, больше всех ратовавший за примирение, сейчас первым забил тревогу, воззвал ко вчерашним врагам, Давыду и Олегу Святославичам. Писал:

«Нож ввержен в нас. Если этого не поправим, то большое зло явится среди нас».

Давыд и Олег поняли его, сразу привели дружины. Объединенная рать выступила к Киеву, встала возле города. У великого князя потребовали дать ответ. Он струсил, заюлил. Сваливал вину на Давыда Игоревича — дескать, он оклеветал Василька, он ослепил. Нет, князей такой ответ не удовлетворил. Они указали, что злодейство совершилось с ведома государя, в его городе. Уличенный Святополк дергался так и эдак, намеревался вообще бежать, но его не пустило окружение. Он-то удерет, а как же нажитое ими добро?

А духовенство разделилось. Печерский монастырь гневно обличал преступление. Но митрополит Ефрем недавно умер, на его место приехал грек Николай. Он смотрел на случившееся иначе. Подумаешь, кого-то ослепили? В Византии подобные вещи проделывали сплошь и рядом. Зато подыграть великому князю было выгодно. Митрополия поддержит его, он за это пойдет на ответные уступки. И Николай вдруг обрушился на… Мономаха со Святославичами. Сам отправился в их лагерь, повернул дело так, что не Святополк, а они оказались в роли преступников, «терзающих Русь» новой усобицей.

Чтобы воздействовать на Мономаха, митрополит подключил его мачеху Анну. Князей подобный напор смутил. А Мономах и впрямь меньше всего желал кровопролития. После переговоров сошлись на том, что Святополку, так и быть, поверят, оставят его в покое. Но если Давыд Игоревич обманул его, пусть государь сам идет и карает подлеца.

Вылилось это в безобразнейшую драку на Волыни. На Давыда уже выступил брат Василька, Володарь Перемышльский. Добился освобождения слепца, а потом они вдвоем принялись громить города своего врага. Давыд, в свою очередь, изворачивался как мог, пытался переложить вину на великого князя, доказывал, что действовал по его приказу. А из Киева на него двинулся Святополк II, и Давыд удрал в Польшу. Государь благополучно занял Волынь, но… ему показалось мало.

На Волыни он посадил княжить сына Мстислава и разохотился прибрать еще богатое Прикарпатье, дать его в удел второму отпрыску от наложницы, Ярославу. Великий князь повел армию, чтобы отобрать у Володаря и Василька Перемышльское и Теребовльское княжества. Ростиславичи не испугались, изготовили свои полки. Слепой Василько перед битвой выехал вперед, поднял крест и кричал великому князю:

«Видишь ли мстителя, клятвопреступник?… Крест святой да будет нам судьею!»

В кровопролитном сражении рать Святополка разметали и прогнали.

Произведения

  • О, Женщина!- любовная лирика, 08.03.2019 09:17
  • Пугливый март- пейзажная лирика, 03.03.2019 08:35
  • Белый танец- пейзажная лирика, 28.01.2019 07:38
  • Тишина. Не надо слов- пейзажная лирика, 07.01.2019 09:07
  • В заброшенном парке- авторская песня, 18.12.2018 07:31
  • Любимый домик- пейзажная лирика, 06.12.2018 09:50
  • Остывшие краски- пейзажная лирика, 09.11.2018 08:03
  • Венчание с осенью- пейзажная лирика, 13.10.2018 10:32
  • Уходит лето- пейзажная лирика, 27.09.2018 09:19
  • Осенняя грусть- любовная лирика, 07.09.2018 08:23
  • Романтика ночи- пейзажная лирика, 17.08.2018 22:57
  • Мысли под вечер- любовная лирика, 11.08.2018 08:35
  • Тень- философская лирика, 09.07.2018 10:58
  • Только двое- любовная лирика, 07.07.2018 07:47
  • Детское счастье- городская лирика, 29.06.2018 07:38
  • Рухнувшие надежды- пейзажная лирика, 18.06.2018 08:32
  • Солнечный зайчик- шуточные стихи, 04.06.2018 06:42
  • Мне кажется я вновь влюбился.- пейзажная лирика, 25.05.2018 07:13
  • Как удержать счастье- городская лирика, 30.04.2018 08:05
  • Сиреневый туман- философская лирика, 24.04.2018 17:52
  • Мой эмигрант- любовная лирика, 29.03.2018 08:03
  • На фоне розовой зари- пейзажная лирика, 13.03.2018 09:02
  • Философия полёта- философская лирика, 08.02.2018 09:06
  • Обниму эту осень- философская лирика, 21.12.2017 10:17
  • Укрылся непогодой ноября- любовная лирика, 04.12.2017 09:04
  • Пропитан этим ноябрём- пейзажная лирика, 27.11.2017 09:24
  • Мир тумана- пейзажная лирика, 17.11.2017 10:34
  • Город, которого нет- любовная лирика, 13.11.2017 09:32
  • До рассвета- пейзажная лирика, 30.10.2017 09:21
  • Ностальгия осени- пейзажная лирика, 19.10.2017 08:42
  • Жемчужной фее- любовная лирика, 26.09.2017 08:24
  • Осеннее многозвучье- пейзажная лирика, 18.09.2017 08:07
  • У открытого окна- любовная лирика, 13.09.2017 08:39
  • Домик у обочины- пейзажная лирика, 23.08.2017 09:15
  • Ожидание встречи- любовная лирика, 14.08.2017 09:09
  • Поэзия — без границ- философская лирика, 10.08.2017 08:24
  • Я приду…- любовная лирика, 24.07.2017 08:13
  • Запоздалое лето- пейзажная лирика, 19.07.2017 09:03
  • Кофейный уют- городская лирика, 29.06.2017 08:15
  • Июньское небо- философская лирика, 12.06.2017 08:55
  • Я стану нежностью твоей- любовная лирика, 18.05.2017 09:20
  • Я стану дождиком с утра- любовная лирика, 10.04.2017 11:08
  • Весна стучится- любовная лирика, 29.03.2017 08:57
  • Строки весны- философская лирика, 21.03.2017 09:45
  • Желания весны- любовная лирика, 06.03.2017 09:09
  • В преддверии весны- любовная лирика, 24.02.2017 11:26
  • На крыльце весны- пейзажная лирика, 13.02.2017 09:10
  • Белая вечность- пейзажная лирика, 02.02.2017 09:55
  • Туфельки на льду- шуточные стихи, 19.01.2017 09:13
  • Лесное эхо- шуточные стихи, 02.01.2017 09:42

Осінь дихала прощальною таємничістю й осторогою. Її викреслювали в небі оголені, подекуди безлисті, вже чорні гілляки кленів і берестків. Про неї шурхотіло густе багряне листя дубів-нелинів, що огортало собою вологі стовбури дерев…

Перед ними стелилася звивиста, безкінечна дорога, пісок під копитами й принишклий у тривожному очікуванні невідворотності світ… Усе насторожувало, німило вуста, змушувало думати… думати…

Святополк оглядався на своїх гостей. Чому мовчать Василько і Володар? Чому так сторожко їде Давид?.. Пощо він хмарить своє широке лице? Осудливо позирає і на нього, київського князя.

Коні Давида й Святополка ідуть бік у бік. Князі понуро мовчать. Київський державець починає неспокійно озиратись по сторонах, а Давид Ігорович витягує голову вперед, ворушить ніздрями, яко гончий пес, що чує поряд небезпеку. Наче небезпека біжить поряд із ним. За його плечима…

Отсей красень, Василько Теребовлянський, правнук Ярославів!.. Це про нього оповідали мужі боярські, що він насміхається над Святополком. Казав, що хоче зібрати торків, берендеїв і печенігів, щоб повоювати землю половецьку, землю лядську, землю дунайських булгар і стати першим князем. Молодий та спритний Василько! Підімне під себе Давида і землі його привласнить. А що думаєш робити з ним, державцю київський? Гей, стережися, Святополче, і тобі утне державні руки сей крутоплечий синьоокий Василько! Злокознивець сплете сіті спершу супроти Давида, а потім і супроть тебе.

Святополк читає в очах старого Давида якесь застереження. Невеличкі округлі очиці князя вигострюються, ніби аж нишпорять під короткими рудими віями.

Давид Ігорович ворушить у кривій посмішці рудою бородою. Він знає, чого боїться сей недолугий державець.

Заводить розмову здалека.

— А знаєш, князю, хто вбив твого меншого брата Ярополка?

Святополк стрепенувся в сідлі. Хтось та вбив… Хтось невідомий. А потім утік. На санях. Вночі. Коли се було? Літ одинадцять тому. Було десь на Волині ж… Під Володимиром… Та хто нині про теє згадує?

— Я знаю, хто убив твого братця, — багатозначно кліпає білими короткими віяльцями повік Давид. — Той убивця тепер замишляє супроти тебе. Єднається з Мономахом.

— Хто?.. Хто се?.. — Полохається Святополк і від здогаду втягує голову в плечі.

Давид хмикнув. Хльоснув по крупу коня. А князь київський хай потерпить… Більше страху набереться. Слухняніший буде. Доберуться до Києва, тоді й скаже. А поки що Давидові треба продумати. Щоб руками великого князя прибрати молодого і возносливого Василька. Бо що буде з ним, старим Давидом, Ігоревим сином, коли й справді Василько звершить те, що надумав? А Володар йому у підмогу стане. Тоді вже йому, тому Давиду, дрібному й забутому богом і людьми князьку, не всидіти у своїй вотчині!

Давид стискує свої широкі важкі щелепи, на яких кострубатиться руде кучеряве волосся бороди.

Лише за Ярославовим валом Святополк зітхнув із полегшенням.

— Давиде, ти про кого ото мовив?

Давид почухав довгим нігтем кінчик

плескатого носа з широкими ніздрями й дихнув йому в лице:

— Про Василька я… Він і супроти тебе, і супроть мене намислив. Отож не забувай о своїй голові.

— А не від заздрощів мовиш? Га?

Давид хмикнув.

— Альбо не бачив, що в Любечі Василько до Мономаха горнувся. А дорогою відстав із Володарем. Де він тепер?

— Та я ж… дозволив йому піти на Видубич, там постоєм стати, а обоз у Рудниці залишити…

— Дозволив!.. — вилицювате обличчя Давида побуріло. — А пощо він туди рвався?

— Мовив, святому Михаїлу хоче вклонитися.

— То все лжа. Намислив недобре Василько. Клич ближче до себе. На іменини свої клич, хай сидить перед твоїми очима. Бо, кажу ж, зло умислив, — настирно скрипів Давидів голос.

Відразу ж по прибутті до Києва Святополк послав у Видубич двораків. Кликав Василька до княжого столу. Але князь теребовлянський і справді не мав у своєму серці пошани до великого володаря землі руської. Василько відповів, що вже зібрався в дорогу, що спішить додому, бо сусіди мають напасти на його землю. Прийшли погані вісті з дому…

Святополк вірив і не вірив. А Давид Ігорович колов очицями і словами.

— Уже і в Києві твоєму тебе не шанує. Коли ж у свою волость піде, почне війну з тобою, а не з сусідами. Забере твої городи — Туров, Пінськ і іниї. Призови своєю владою сюди й віддай його мені в руки.

Лице Святополка хмарилось у ваганнях. Давид щось намислив, але проти кого — проти нього чи Василька? Старий Давид хитрісний веле! Останній з онуків Ярослава. Найменший і маломоцний князьок… Але ж і Василько… Чому не прийшов на його поклик? Певно, таки намислив зле… Хай бере його Давид, коли хоче!

А він, великий київський князь, тут ні до чого…

Святополк швидко покрокував своїм непевним танцюючим кроком до дверей світлиці. Одхилив їх з усіх сил, хряпнув когось ними, аж по сходах заторохтіло.

— Гордято, се ти? Наставляєш вухо у шпарину? Га?

Гордята болісно кривив обличчя, розтирав собі рукою плече.

— Га-га-га! — розвеселився князь. — А двері ж дубові, та ще й ковані залізом. Ото не наставляй вухо, куди не слід… Га-га-га!.. Ну, минеться. А нині біжи до Видубича, клич князя Василька Теребовлянського до терема. Перекажи, князь просить його до себе на снідання. Не хоче лишатись до моїх іменин, хай зараз мене привітає. Запам’ятав мої слова, Василію?

Гордята-Василій пішов до стайні. Дорогою чухав потилицю, лаявся. Кляв велеумних лукавців, котрі намислили якесь зло проти меншого князя, кляв довколишній світ, де чоловікові немає радості, бо окруж — кривда і льста. Ось він уже підпирає своєю дурною головою високі літа, а щастя так і не знайшов на землі. Був попихачем у боярина Яня Вишатича, доки не зазнав його жорстокості, шукав щастя-долі серед чорних і простих людей, доки його не охолопили спільно подільський лихвар і сива відьма Килька; жадав стати будівничим, щоб людям дарувати дивні білі храми земних богів. Але той дар його серця ніхто не хотів приймати — люди боялися незвичної краси, істинного дива, бо вже звикли до буденного… Бо розучились мислію літати попід небесами!.. Нічого не було у Гордяти — навіть чарівної Мілеї… Що лишалося Гордяті на сім світі? Знову упасти в ноги Святополку й благати, аби взяв його своїм осторожником? Князь, спасибі йому, мав добру пам’ять, пригадав Яневого виучня. І боярин Путята Вишатич на радощах, що вже немає старшого брата Яня і йому перейшли всі його землі й погости, милостиво прийняв його, Гордяту-Василія, до двору.

— Служи вірно, дістанеш у жалування яке сільце.

Тоді Гордята посміхнувся — чи й дослужиться до того!..

… Нарешті Гордята втомився проклинати своє життя і спогадувати пережите. Його кінь наближався до подвір’я Видубицького монастиря. Там застав метушню. Певно, князь теребовлянський збирався додому. Як же із запросинами князя Святополка? І якась змова… Він не розчув… Скоріше — здогадувався… То чи сказати? Попередити? Але тим самим він мовби зраджує свого хлібодавця. Промовчати про небезпеку — то ніби зраджує князя Василька, та й себе…

Гордята переминався з ноги на ногу перед уважним, здивованим поглядом Василька. Справді, щось надто настирний Святополк у своїх запросинах…

— Маєш що казати від себе? — тихо спитав Василько. — Кажи. Я нікому ані слова!

Гордята ніби аж присів од тої догадливості. Князь заохотив до відвертості:

— Не бійся. Тут побіч нікого нема…

— А… де твій брат — Володар?

— Вирушив зранку до Перемишля. Я сам-один лишився.

Гордята непевно розвів руками. Мовляв, що ж після цього казати. Виходить, ті лукаві князі-злодії удвох на одного… Такого гарного, великотілого, красного з лиця… зненацька хочуть потяти. Бо коли б чесно схрестили мечі, то сей Василько подолав би обох відразу! Отож і жадають зігнути й розчавити ліпшого за себе!

— Князю… — прошепотів Гордята. — Від себе тобі кажу: не ходи до князя у двір. Тя хочуть потяти!

Князь теребовлянський навіть не здивувався. Лише в синьо-голубих очах розлилась чорнота.

— Нині, — сказав тихо, — в Любечі… цілували хрест, мовили: аще хто на кого постане — то на татя буде хрест і ми всі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *