Прохор чорноризець читати скорочено

Прохор чорноризець читати скорочено

“Прохор Чорноризець” скорочено

Розповідь про ченця Києво-Печерської лаври Прохора показує, як самовіддане служіння Богові, смиренність, працьовитість і терпіння можуть допомогти людям, перетворити гірке на солодке, попіл – на сіль, а печаль – на радість.

Бог дарує нам корисне, очікуючи нашого каяття. Насилає інколи голод, війни, приводячи наше недбальство до чеснот. Ті, що чинять злі справи, бувають віддані злим суддям. Але й ті не уникнуть суду, суд без милості тому, хто сам не творить милості.

Було це за князювання Святополка в Києві, в часи міжусобиць Прийшов із Смоленська один чоловік до ігумена Іоанна, бажаючи бути іноком.

Ігумен постриг його в ченці й назвав Прохором. Чернець так себе в усьому обмежив, що навіть хліба не вживав. Збирав лободу, розтирав її своїми руками, робив хліб і тим жив. Заготовляв лободу на цілий рік. Бачачи таку його терплячість і стриманість, Бог перетворив гіркоту на солодкість, печаль – на радість. І назвали його Лободником.

Настав великий голод. Один чоловік за прикладом Прохора зібрав лободу, зробив хліб, але не міг їсти через його гіркоту. Блаженний Прохор взяв на себе ще більший труд – збирав зілля, розтирав його, ліпив хлібини й роздавав людям. І був цей хліб солодким, наче з медом. Якщо ж хто брав хліб ченця потайки, без благословення, то був він гірким, як полин.

Один із братів, що вкрав хліб, пішов каятися до ігумена. Той не повірив, що так може бути, звелів другому братові піти до Прохора, попросити одну хлібину, а другу взяти крадькома. Приніс той брат хлібини. І справді: благословенна була солодка, а вкрадена така гірка, що не можна було їсти.

Після такого дива повсюди пішла слава про ченця Прохора. А то ще посварилися Святополк із Давидом, і не пускали купців із Галича та Перемишля. Не стало солі по всій Руській землі. Почалися грабежі й усяке свавілля,

Прохор уже тоді мав свою келію. Він зібрав таємно у всіх попіл і роздавав його людям. Попіл перетворювався на чисту сіль. Кожен брав, скільки було треба. Це викликало заздрість торговців сіллю. Вони поскаржилися князеві. Святополк вирішив сам розбагатіти й наказав забрати у Прохора всю сіль. Коли її привезли, то виявилося, що це звичайний попіл. Князь велів потримати його три дні й викинути. Чернець сказав мирянам, які прийшли до нього по сіль, що його пограбували. Хай вони почекають, поки князь викине попіл, зберуть його, і це буде сіль. Так і сталося. Князь, дізнавшись про діяння Прохора, засоромився, покаявся і став його шанувати. Прохор сказав князеві, що коли за волею Божою він раніше піде зі світу, то хай Святополк власноручно, без злоби його поховає. Тоді буде князеві удача в усьому. Занедужав якось Прохор, прийшов його останній час. Повідомили князя, той у цей час був на війні. Святополк розпустив свої війська, прийшов у монастир і зробив усе, як обіцяв. З того часу шанував святих і мав удачу в усьому.

Українська літературна спадщина дуже багата на різні пам’ятки.

Більшою частиною вони припадають на фольклор, тобто народну творчість, а також на церковну тему. Звісно, це справедливо лише для певного історичного періоду, але і виключати таку парадигму також не можна. Лише з сімнадцятого, та навіть радше вісімнадцятого століття в тогочасній Україні почали з’являтися твори за певним авторством, що користувалися великою популярністю.

Якщо говорити про тринадцяте століття, а саме про цей період іде мова, коли обговорюється розповідь «Про Прохора-чорноризця», конкретного авторства ще не було. Тож ми не можемо знати, хто саме написав Києво-Печерський патерик. Останній є оригінальною пам’яткою староукраїнською писемності, та являє собою зібрання житій святих.

Одним із найвизначніших, є звісно вже зазначена розповідь. Вивчають саме її, позаяк вона найбільш адаптована в літературному сенсі. Загалом же, це просто церковне описання життя однієї людини, що в певний період свого життя вирішив піти у монастир. Саме в Києві він отримав постриг, та разом із ним нове ім’я – Прохор. Особливістю його служіння Богу був крайній аскетизм. Якщо звичайні монахи живуть на хлібі та воді, то ця людина обходилася лише лободою. Звісно, ця рослина не росте цілий рік, тому він робив певні запаси. Побачивши його неабияку мужність у поглядах, Бог перетворив гірку лободу на солодку їжу.

В часу, коли Київ був охоплений голодом, саме цей ченець годував усіх нужденних. Але горе було тим, хто намагався красти хліб у божої людини. Смаку він тоді набував гіркого, неначе полинного. Також, цікавою є історія про сіль – Прохор отримував її, перетворюючи з попелу. А коли князь задумав відібрати так багатство, та знову обернулася попелом.

Невідомо, чи істинна ця розповідь – забагато часу пройшло з тринадцятого століття. Але ця розповідь про святу людину може багато чому навчити, бо є прикладом відмови від буденності та егоїзму, на перевагу до цього оспівується жертовність та співчуття, що і є визначними для кожного, хто присвятив своє життя служінню Богу.

Мова, що використовувалася для написання – типова для того часу. А тому сучасному читачу достатньо нелегко прочитувати всі релігійні обороти.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *